Чи відродиться унікальний солепромисел на Херсонщині

Зазвичай о цій порі, до настання дощів, на унікальних озерах вже гуркоче старечим голосом комбайн, збираючи неоціненне багатство, віддане Чорним морем за турботу людську. Нині ж така тиша, що чути, здається, як дзижчать комарі на Кінбурнській косі.

А біля «мертвих озер» — гори солі, зібраної у попередні роки. Чиї це гори? І чому тисячі тонн цілющих кристалів нікому не потрібні? Невже ж ця сіль, яка вкрай необхідна людям, особливо тим, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, тільки й годиться для того, аби взимку посипати нею обледенілі дороги?..

Одна надія — на Всевишнього?

…НАПРИКІНЦІ торішніх вересневих днів у «ведмежому кутку» Херсонщини — селі Геройське (колишні Прогної, Прогнойськ) сталася воістину історична подія. Тут в урочистій велемовній обстановці на храмі Казанської ікони Божої Матері встановили величний позолочений купол.

Так «із невідомих причин» спалений у лихі 90-ті роки минулого століття храм, збудований понад століття тому коштом власника місцевих соляних промислів запорозького козака Григорія Капусти, титанічними зусиллями отця Андрія і сумлінної пастви народився вдруге. Тепер — як козацька церква Святого Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорозької Січі.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

У другій половині XVI ст. на території сучасного села запорозькі козаки розпочали промисел з видобутку солі, у той час як турки постійно заважали їм. Видобуток вівся в прилеглих озерах піщаної Кінбурнської коси. Козаки збирали сіль, ловили в лимані й солили рибу, особливим чином переробляли і перевозили на правий берег Дніпра, у район Станіславського мису і Широкої балки, а звідти возами доставляли в Січ, для своїх потреб і подальшого продажу в Московію, Польщу і Литву.

На тих пам’ятних урочистостях, звісно, багато гарних слів було мовлено, багато обіцянок виголошено. Селян проймало аж до сліз, особливо дядьків, які з діда-прадіда ловили тут рибу (якої зараз нема), добували сіль (яку Чорне море і зараз «доставляє» в садочні озера) і захищали від нашестя вузькоокого ворога південні кордони імперської держави.

«Якщо в селі немає церкви, то у нього немає майбутнього. Ми ж разом з небайдужими жителями Геройського та всієї області докладаємо зусиль, щоб село розвивалось», — привселюдно мовив тодішній очільник області.

«Після появи діючого храму наше село розквітне»,— висловила впевненість і надію сільський голова Геройського Віра Ципцук.

Аби ж то… Недарма ж кажуть у народі: обітницям не радуйся!

Після тих соборних урочистостей Геройське, вочевидь, знову поринуло у звичну для села дрімоту, у якій чути, здається, як предковічними козацькими голосами озивається минуле: «Що ж ви, нащадки, наробили! Не вберегли, не порятували спадщини, нами залишеної…»

«Хлопці, що трапилося?» — запитую у знайомих робітників солепромислів. Мовчать і лише плечима знизують. Мовляв, запитання не до нас. Тоді до кого ж?

Міністерство аграрної політики, яке своєю бездіяльністю фактично «вграло» єдине в Україні підприємство, що виробляє морську сіль, фактично ліквідоване. Районній владі воно «не цікаве», бо не у її підпорядкуванні. Підприємці (зарубіжні зокрема) не їдуть, бо солепромисел — державний, а, як відомо, що «гуртове — то чортове».

Виходить, що так...

МАЛОВІДОМИЙ широкому загалу факт, що ще у 2000 році Кабмін України вніс Геройське дослідно-промислове підприємство до переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. У цьому ж реєстрі, до речі, й Генічеський солезавод, що у селищі Приозерне. Був ще один солепромисел — Сакський, що в Криму.

На заводі у Приозерному, яким теж «опікувалося» Мінагрополітики України, поставлений капітальний дубовий хрест, а обладнання його майже все знищене. Сакський завод опинився на території окупованого Криму.

Виходить, що нині добувати кухонну харчову осадочну сіль (не мертву шахтну!) Україна спроможна лише тут, поблизу Геройського.